Використана література - Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия


^ Використана література:

  1. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.

  2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»: Науково-практичний коментар. – К., 1999.

  3. Указ Президента України «Про утворення місцевої міліції» від 25 січня 2001 р. № 29/2001 // Урядовий кур’єр. – 2001. – № 14.

  4. Нор В., Грищук В. Права людини і правові проблеми роздержавлення правоохоронної діяльності // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Львів. 1999.

  5. Указ Президента України “Про ліквідацію Державтоінспекції МВС України” // Офіційний вісник України. – 2005. – №29. С.170



Когут Ольга

к.ю.н., в.о.доцента кафедри конституційного,

адміністративного та фінансового права

Хмельницького університету управління та права


^ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНЕ ЗАКОНОДАВСТВО: НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Необхідним заходом щодо юридичного забезпечення позитивних зрушень на еволюційному шляху розвитку українського суспільства є оновлення адміністративно-деліктного законодавства відповідно до потреб соціально-економічних перетворень. Нормативний масив, який регулює відносини адміністративної відповідальності, на сьогоднішній день не відповідає вимогам демократичної, соціальної, правової держави. Виникло багато нових явищ, які досить суперечливо відображуються у діючому адміністративно-деліктному законодавстві і не мають адекватного наукового тлумачення. Сучасний стан центрального і домінуючого законодавчого акту інституту адміністративної відповідальності – Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), викликає слушні нарікання фахівців, які вважають, що він поступово втрачає своє значення як інструмента забезпечення законності і потребує кардинального оновлення [5, с.85].

Потреба у реформуванні інституту адміністративної відповідальності виникла вже давно – ще у 1991 році була створена робоча група Кабінету Міністрів, на яку було покладено обов’язок підготувати проект нового кодексу. У 1993 році такий проект було сформовано [11], але для широкого ознайомлення та обговорення проект Кодексу України про адміністративні проступки було винесено лише в 2003 році [2]. Проект є вагомою законопроектною працею і містить цілий ряд нововведень, більшість з яких заслуговує на схвалення і підтримку. Разом з тим, є багато проблем, які, на нашу думку, вирішити належним чином не вдалося.

1. Існує певна тавтологія у визначенні адміністративного проступку. Так, „адміністративним проступком визнається передбачене цим Кодексом протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом адміністративного проступку” [2, ст.7]. Виникає логічне запитання – а кого можна вважати суб’єктом адміністративного проступку? Відповідь знаходимо у ст.8 Проекту: „Суб’єктами адміністративного проступку є: фізичні особи – громадяни України; іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах; посадові особи; фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності (суб’єкти господарювання); юридичні особи” [2, ст.8]. Якщо розробники Проекту взяли за основу при визначенні адміністративного проступку визначення злочину [7, ст.11], то слід було б запозичити і підхід до визначенні самого суб’єкта [7, ст.18], у якому закріплені основні ознаки такого суб’єкта. Проект же виділяє ознаки вже не суб’єкта адміністративного проступку, а суб’єкта адміністративної відповідальності [7, ст.ст.10-12].

2. Позитивним моментом вважаємо закріплення на рівні кодифікованого акту адміністративної відповідальності юридичних осіб [7, ст.12]. Це відповідає практиці багатьох зарубіжних країн, які, зважаючи на різке розширення правопорушень, що здійснюються юридичними особами, вже давно пішли шляхом встановлення інституту відповідальності юридичних осіб за вчинення не лише адміністративних, а і кримінальних правопорушень. Так, кримінальна відповідальність юридичних осіб існує у Франції, Фінляндії, Бельгії, Данії. Японії, Канаді, США, Кореї, Голландії, Норвегії, Австрії, а адміністративна – в Німеччині, Італії та Португалії [8, с.47-57; 9]. Але розробники Проекту, встановлюючи адміністративну відповідальність юридичної особи, не розкривають особливості даного суб’єкта, а просто вказують на ознаки юридичної особи: „Юридична особа є суб’єктом адміністративної відповідальності, якщо до моменту вчинення адміністративного проступку вона зареєстрована у встановленому законом порядку” [2, п.1ст.12]. Але ж певна організація, згідно норм цивільного законодавства [14, ст.80] набуває статусу юридичної особи лише після реєстрації, тому правильною є думка І.Голосніченка про те, що у даній статті слід було б розкрити такі особливості юридичної особи, як межі її відповідальності, колегіальність прийняття протиправного рішення тощо [3, с.23].

3. Частина 1 статті 22 „Неосудність” присвячена визначенню неосудності (яке повторює існуюче у статті 20 КУпАП визначення, доповнюючи його лише вказівкою на те, що цей стан стосується фізичної особи). Але частина 2 встановлює, що „положення частини першої цієї статті не застосовуються якщо особа, що вчинила адміністративний проступок, сама довела себе до стану затьмарення свідомості, що призвело до стану повної чи часткової неосудності, який вона передбачала чи могла передбачити”. На нашу думку, доповнювати статтю даною частиною недоцільно, адже, по-перше, у Проекті відсутнє визначення повної і часткової неосудності та, по-друге, згадуваний у ч.2 стан виникає в результаті сп’яніння, а це вже обтяжуюча обставина. Тому вважаємо, що немає потреби вносити подібне доповнення, а от п.6 ч.1 ст.46 Проекту (щодо обтяжуючих обставин) доцільно було б викласти у такій редакції: „вчинення адміністративного проступку у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин”.

4. Чинний КУпАП у ст.24 містить вісім адміністративних стягнень (разом з адміністративним видворенням іноземців та осіб без громадянства), а Проект – чотирнадцять. Таке значне розширення видів адміністративних стягнень є виправданим з двох причин – закріплення адміністративної відповідальності юридичних осіб та врахування сучасних соціально-економічних реалій. Але якщо запропонований перелік стягнень щодо юридичних осіб, а також введення нових стягнень щодо фізичних осіб (позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи) можна вважати доцільним, то залишення такого стягнення, як виправні роботи, в умовах, коли багато людей працює сезонно або тимчасово, або взагалі не має роботи, вважаємо неефективним. Як свідчить аналіз статистичних даних практики розгляду судами справ про адміністративні правопорушення (а саме суди вправі накладати дане стягнення) у 2004 році виправні роботи було застосовано лише до 1,3 тисячі осіб, що становило 0,04% від усіх притягнутих до адміністративної відповідальності у судовому порядку [13, с.32]. Разом з тим, незрозумілим є вилучення з переліку такого стягнення, як оплатне вилучення предмету. Так, за статистичними даними у 2004 році це стягнення було застосовано лише до 195 осіб, але воно є досить дієвим, особливо щодо „любителів” керувати транспортним засобом у стані сп’яніння (у 2004 році за ч.2 ст.130 цей вид стягнення було застосовано до 137 осіб [13, c.32]). Причому необхідно також зазначити, що автори Проекту, виключивши оплатне вилучення предмету з переліку адміністративних стягнень, з незрозумілих причин залишили його у ст.26 (яка присвячена основним і додатковим стягненням) а також щодо деяких правопорушень (п.2 ст.442).

5. Порівняння існуючого та пропонованого переліку заходів впливу, що застосовуються до неповнолітніх, показує зникнення такого заходу як догана або сувора догана. На нашу думку, це є правильним, адже даний примусовий захід традиційно вважається дисциплінарним стягненням. А от заміна такого заходу впливу, як застереження на попередження може викликати плутанину, адже попередження одночасно вважається і адміністративним стягненням. Недостатнім є тлумачення, яке дає ст.27: „Попередження, як захід адміністративного стягнення, це офіційне, від імені держави, осудження протиправного діяння. Попередження, як захід впливу на неповнолітнього, є негативна оцінка від імені держави поведінки неповнолітнього”. Незрозумілим є і віднесення до заходів впливу покладення на неповнолітнього, який досяг шістнадцяти років, обов’язку відшкодування матеріальної шкоди (за наявності самостійного заробітку і при врахуванні суми шкоди). Недоцільність такого підходу підтверджується навіть самими авторами Проекту, адже визначення даного заходу дається не у главі 5 „Адміністративне стягнення, заходи впливу та їх види”, а у главі 6 „Накладення адміністративного стягнення”.

6. Недоцільним вважаємо збільшення строку накладення адміністративного стягнення (щодо фізичних осіб) з двох до трьох місяців. Справи повинні розглядатися швидко та оперативно, особа не повинна знаходитись довгий час у невизначеному стані щодо можливості чи неможливості її покарання. Висловимо припущення про те, що збільшення строку викликано тим, що Проект відносить розгляд всіх справ до судів. Статистика ж свідчить, що у 2004 році у зв’язку з закінченням строків, передбачених ст.38 КУпАП та відповідною статтею Митного кодексу України, суди закрили провадження у справах стосовно 138,7 тисяч осіб [13, с.32], причому більшість з них становлять особи, які порушили Правила дорожнього руху. Закриття провадження за таких обставин є обґрунтованим, але при цьому винні особи уникають відповідальності.

8. Проект закріплює підсудність майже всіх справ про адміністративні проступки місцевим судам. Виключення становлять справи щодо корупційних діянь та справи щодо захисту економічної конкуренції, які підсудні апеляційним судам та справи, які розглядаються військовими судами [2, ст.628]. Необхідно зазначити, що розробники Проекту пішли значно далі пропозицій, які містить проект Концепції реформи адміністративного права – максимально скоротити кількість органів, що мають право притягувати до адміністративної відповідальності [10, с.55]. За чинним КУпАП тільки посадовими особами міліції щорічно розглядається близько 15 млн. справ [6, с.53]. Чи зможуть суди фізично розглянути таку, а не виключено і ще більшу (адже Особлива частина Проекту місить значно більше складів) кількість справ? Як свідчить статистика, за останні п’ять років навантаження на суди збільшилося в 2,4 рази. Якщо в 2000 р. на розгляд одного судді щомісяця в середньому надходило по 50 справ, то у 2004 році цей показник становив 118,6, а в окремих судах сягнув понад 150 справ [4, с.5]. У 2004 році суди розглянули понад 3 млн. справ, пов’язаних з порушенням правил дорожнього руху і здебільшого це були справи, за які можна накласти штраф у розмірі від 3,5 до 17 грн., що навіть не компенсує вартості конвертів, витрачених на виклики правопорушників до суду [4, с.6]. Тому серед суддів вже сформувалася думка про необхідність повернення подібних справ до підвідомчості органів внутрішніх справ [12, с.27]. Отже, вважаємо, що передача всіх справ на розгляд судів є недоцільною. Покладення на суди повноважень щодо розгляду такої значної кількості матеріалів про адміністративні правопорушення без збільшення штату суддів та обсягів фінансування може негативно позначитися на якості розгляду судами кримінальних і цивільних справ. Розгляд справ про незначні проступки (особливо тих, які пов’язані із застосуванням попередження та штрафів невеликого розміру) необхідно залишити у віданні окремих органів виконавчої влади.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що проект нового Кодексу про адміністративні проступки, не дивлячись на ряд нових і доцільних нововведень, не є досконалим та потребує значних уточнень і змін.


Список використаної літератури

  1. Авер’янов В., Лук’янець Д., Хорощак Н. Потрібні нові концептуальні засади створення проекту Кодексу України про адміністративні проступки // Право України. – 2004. - №11. – С.11-16.

  2. Адміністративне судочинство в Україні: Книга друга. Кодекс України про адміністративні проступки (проект) (Серія „Реформи судів України”). – Харків: Консум, 2003. – 322с.

  3. Голосніченко І. Проблеми кодифікації норм, що встановлюють адміністративну відповідальність // Право України. – 2002. - №10. – С.20-24.

  4. Інформаційне повідомлення про спільне розширене засідання Президії Верховного Суду України, президії Ради суддів України та колегії Державної судової адміністрації України // Вісник Верховного Суду України. – 2005. -№3 (55). – С.2-14.

  5. Колпаков В. Кодекс України про адміністративні правопорушення: пошук нової парадигми // Право України. – 2004. - №7. – С.85-89.

  6. Комзюк А.Т. Деякі проблеми визначення змісту Особливої частини проекту КпАП України // Українське адміністративне право: актуальні проблеми реформування: Зб. наукових праць. – Суми, 2000. – С..52-53.

  7. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Юрінком Інтер, 2001. -240 с.

  8. Лук’янець Д.М. Підстави адміністративної відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності: Дис... канд.-та юр. наук: 12.00.07 – К., 2000. – 199 с.

  9. Лукьянец Д. Юридическое лицо как субъект административной ответственности: дополнительные аргументы «за» // Юридическая практика.. 2001. -№18 (176). – С.9.

  10. Проект Концепції реформи адміністративного права в Україні // Український правовий часопис. – Випуск №4. – С.35-60.

  11. Стефанюк В. Проблеми створення проекту Кодексу України про адміністративні правопорушення // Право України. -1993. -№9-10.

  12. Судова практика з розгляду адміністративних справ про деякі правопорушення на транспорті // Вісник Верховного Суду України. – 2004. -№9 (49). – С.24-27.

  13. Судова статистика // Вісник Верховного Суду України. – 2005. -№5 (57). – С.23-33.

  14. Цивільний кодекс України. – К.: Школа, 2003.



Дригваль Наталія

к.ю.н., ст. викладач кафедри адміністративного права

та адміністративної діяльності

Луганського державного університету внутрішніх справ МВС України


^ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮСТИЦІЇ В УКРАЇНІ

Формування інституту адміністративної юстиції в Україні обґрунтовувалося необхідністю запровадження ефективного інструменту забезпечення захисту прав і свобод громадян у сфері державного управління, створення дієвого організаційно-правового механізму реалізації конституційного права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, які є необхідними умовами побудови правової держави.

Тема адміністративного судочинства є досить актуальною в Україні останніми роками, існують вагомі наукові дослідження щодо визначення концептуальних засад функціонування адміністративної юстиції, особливостей її організації та запровадження в нашій країні. Серед вітчизняних учених і дослідників, які безпосередньо торкалися цієї теми, необхідно відзначити В.Б. Авер’янова, Ю.П. Битяка, М.К. Галянтича, І.П. Голосніченка, В.М. Кампо, І.Б. Коліушка, А.Т. Комзюка, Є.Б. Кубка, В.М. Палія, Ю.С. Педька, Г.В. Рижкова, В.С. Стефаника, М.М. Тищенка, В.І. Шишкіна.

Набрання чинності з 1 вересня 2005 року Кодексом адміністративного судочинства України (КАСУ) потягло за собою комплекс проблем, пов’язаних із правозастосовчою практикою та, відповідно, теоретичними дослідженнями.

Спочатку розглянемо деякі теоретичні колізії. Перш за все звертають на себе увагу розбіжності у визначенні сторін адміністративного процесу, компетенції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ і завдань адміністративного судочинства. Так, у ч. 2 ст. 50 КАСУ визначено, що „позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень”. Водночас ст. 2 КАСУ проголошує: „Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень” [1].

Тобто відповідно до тлумачення ч. 1 ст. 2 КАСУ позивачем у даній категорії справ мають бути фізичні особи – при цьому не йде мова про юридичних осіб, – а відповідачем – суб’єкти владних повноважень. Узагалі, віднесення до компетенції адмінсудів спорів за зверненнями суб’єктів владних повноважень суперечить, на наш погляд, основним конституційним принципам і завданням адміністративного судочинства зокрема.

До прийняття КАСУ основні засоби оскарження громадянином незаконних дій суб’єктів владних повноважень регламентувалися Законом України „Про звернення громадян”, який визначає такі три види їх звернень: пропозиція (зауваження), заява (клопотання) і скарга. Особливе місце в поновленні порушених прав має саме скарга, яка визначається Законом як „звернення громадян з вимогою про поновлення прав і законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об’єднань громадян, підприємств, посадових осіб” [2]. Крім того, відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [3].

Однак КАСУ встановлює, що процесуальною формою звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах є адміністративний позов (ст. 105).

Як відомо з курсу адміністративного процесу, порядок провадження за скаргами громадян може бути як адміністративним, так і судовим [4, 17]. І в такому разі постає запитання, чи в законодавстві має місце термінологічна суперечність, чи прийняття КАСУ вимагає внесення уточнень до відповідних юридичних дисциплін. Виходячи з тлумачення норм Закону України „Про звернення громадян” та Кодексу адміністративного судочинства України, логічним можна визнати висновок, що адміністративний порядок розгляду скарг громадян є досудовим засобом поновлення порушених прав громадян з боку державних органів, органів місцевого самоврядування. У разі необхідності оскарження рішення, прийнятого за результатами розгляду скарги, громадянин має право звернутися з адміністративним позовом до адміністративного суду. Але чим змістовно повинна відрізнятися скарга на дії органів виконавчої влади та місцевого самоврядування від адміністративного позову, із законодавства залишається незрозумілим.

Разом із тим, однією з нагальних проблем у зв’язку із прийняттям КАСУ є розмежування підсудності адміністративних та інших судів, перш за все цивільних і господарських, що є слідством неоднозначного тлумачення перехідних положень Кодексу. Так, у перехідних положеннях немає відповіді на питання, які суди здійснюватимуть повноваження апеляційної інстанції до створення апеляційних адміністративних судів. Ця проблема зумовлювалася тим, що на момент створення перехідних положень існувала об’єктивна можливість їх створення до набрання чинності Кодексом. Однак вето Президента на півроку відтягнуло створення цих судів. Тим більше, що за перехідними положеннями Закону „Про судоустрій України” вся система адміністративних судів мала бути створена за три роки, тобто до червня 2005 року.

На практиці ця проблема вирішується застосуванням аналогії з правилами про початок діяльності окружних адміністративних судів (пункти 4-6 прикінцевих та перехідних положень Кодексу). До початку діяльності апеляційних адміністративних судів підсудні їм справи розглядають апеляційні загальні та апеляційні господарські суди. Труднощі також виникають із визначенням суду касаційної інстанції щодо адміністративних справ, які розглянуті господарськими судами.

Узагалі, КАСУ створив широке поле для судових прецедентів. Такий потенціал, на наш погляд, містить у собі ст. 171 КАСУ, де в ч. 2 говориться, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. З огляду на політичну нестабільність у нашій країні це надасть можливості саботувати реалізацію певних „невигідних” правових положень, оскільки правила цієї статті поширюються на значне коло нормативно-правових актів.

Не менш важливе й те, що, за деякими оцінками, сьогодні тільки в системі господарських судів перебувають понад сім тисяч справ, які стосуються адміністративного законодавства, на суму близько 12 млрд. грн. Переважна більшість їх – це спори про визнання недійсними податкових актів. Меншу частину становлять позови органів податкової служби до підприємств [5].

Практика застосування Кодексу адміністративного судочинства дозволила виявити ще й таку проблему. Кодекс не містить регламентації інституту зустрічного позову. Розробники виходили з того, що ніякого зустрічного позову в справах проти адміністративних органів бути не може. Звідси постає питання, чи захоче особа звертатися до адміністративного суду, якщо вона у своїй справі може стати відповідачем? Тим паче існування зазначеного інституту має бути цілком логічним у зв’язку із віднесенням до компетенції адміністративних судів такої категорії справ, як спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. У зазначених категоріях справ як сторони адміністративного процесу найчастіше будуть виступати рівнозначні за обсягом прав суб’єкти владних повноважень, тому впровадження інституту зустрічного позову надасть змогу в повному обсязі реалізувати закріплені в ст. 7 КАСУ принципи адміністративного судочинства, зокрема рівності всіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом та змагальності сторін.

Щодо визначення перспектив ефективної діяльності адміністративних судів у сфері захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку державної влади та її посадових і службових осіб, цікавим, на наш погляд, є дослідження досвіду зарубіжних країн, які вже давно минули стадію становлення адміністративної юстиції. Як відомо, у Франції, чия система адміністративної юстиції визнається класичною, дана гілка правосуддя була започаткована в 1799 р. утворенням Державної ради й сьогодні зайняла автономне місце в традиційній системі судочинства. Але, за спостереженнями провідних фахівців у зазначеній галузі, більш ніж двохсотлітній досвід функціонування системи адміністративних судів у Франції не викликав створення певної сукупності судових прецедентів у ході реалізації функцій органів адміністративної юстиції. Для більшості французів адміністративна юстиція залишається маловідомим інститутом, незважаючи на те, що вона покликана охороняти їхні політичні права і свободи. Саме величезну дистанцію між адміністративною юстицією та широкими верствами населення французькі вчені вважають одним із найістотніших недоліків. На їх думку, громадянин не звертається до суду тому, що, по-перше, не знає своїх прав, а по-друге, побоюється негативної реакції з боку адміністрації, від якої залежний [5].

Виникнення аналогічної ситуації, припускаємо, слід очікувати і в Україні, де сторіччями формувався менталітет (точніше казати, впевненість) щодо безправності простої людини перед колосом адміністративного апарату. Однак за ширмою гучних висловлювань про пріоритетність урахування інтересів особи при формуванні державної політики, одним з ефективних механізмів захисту прав якої повинні стати адміністративні суди, слід визнати, що на сучасному етапі завдання останніх здебільше будуть спрямовані на реалізацію політичних інтересів певних прошарків.

Оскільки до компетенції адміністративних судів віднесено, крім усього іншого, спори, пов’язані з виборчим процесом, пріоритети, які визначатимуть діяльність судів найближчим часом в умовах політичної нестабільності країни, очевидні. Так, наприклад, Вищому адміністративному суду України як суду першої й останньої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів. Окружний адміністративний суд, територіальна юрисдикція якого поширюється на м. Київ, вирішуватиме адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших центральних органів виконавчої влади, Національного банку України й інших суб’єктів, повноваження яких поширюються на всю територію України. Крім того, саме тут розглядатимуться й адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідоцтва, заборону політичних партій, дострокове припинення депутатських повноважень.

Незважаючи на глибоку переконаність в необхідності формування цивілізованих відносин між державою та громадянським суспільством, їх забезпечення певними правовими гарантіями та механізмами, серед яких чільне місце повинна займати система адміністративних судів, уважаємо, що в сучасних умовах, коли державні діячі більш заінтересовані в розподілі політичної влади, даний вид судочинства залишиться тільки атрибутом правової держави, як і остання – правовою категорією.


9954269535305412.html
9954385532507026.html
9954558856155039.html
9954701005580451.html
9954768651752112.html